Протконою ланню проноситься час,
якщо пити чай за розмовами.
І коли зустрінемось знову ми,
то ніхто на землі не розлучить,
що нас закрутить тілами,
і кине оваль,
затисне в обіймах немову,
лища так засяє у темряві пропасть плаща,
у яку ми разом провалимось.
І це стане найбільшою із нагород упиватися разом хвилинами,
споглядати,
як крани бортові схилили свої довгі
жиї жирафами в воду китом за веслайнер.
У висоті в світі стільки речей,
щоб піснати,
та за шумом цієї кімнати,
лиш серця наші битимуться в темноті.
Ніби на світі немає цієї кімнати,
наче її ніколи і не було,
та стелець за дверима продовжує вперто стояти,
невідомі пернаті на ньому звивають кубло.
Або навпаки,
лише ця кімната існує,
і в ній немає нікого,
крім тих обох,
що сплелися в обіймах,
і вперто чекають весну,
і,
здається,
до її приходу уже не заснуть.