Сад
Зелені ялинки
Пружено виструнчені, оберігали цю впевненість у продовженні вічної круговерті мінливого часу.
Марія і Василь вдалися до тихих, песимістичних розмірковувань про зиму, морози,
про довгі вечори під тьмяним освітленням ламп.
Хочеш чи не хочеш, але треба зібрати опали листя, бо інакше трава під ним зігниє.
Важко зітхаючи.
І Василь попрямував до шафи, де висіла його робоча одежа.
Міський мешканець, він не дуже полюбляв грабати землю, підстригати дерева і кущі.
Треба, треба, я повинен це зробити, я завжди щось повинен, подумки обурювався, вмовляючи себе.
Дача завжди була для нього місцем втечі від гуркотіння автомобілів,
ранішнього міського смогу,
від вишукуваного в тягучі шеренги натовпу в переходах метро.
Тут відчував себе вирваним з безликої людської маси, яка називається населенням мегаполісу.
Тут плин часу сповільнювався і заспокоював своєю одноманітністю.
У минуле відійшли часи, коли дачні вихідні ставали випробуванням на силу м'язів і витривалість хребта.
А потім варилося варення, закручувалися банки з помідорами, огірками, перцями,
та все це робилося без фанатизму, без бажання утвердитися в очах знайомих, сусідів, колег по роботі.
А я закрутив двадцять, а я лише п'ятнадцять.
Дев'яності були часом виживання, марафону за продуктами, заблатами у привілейованій торговельній мережі.
Спорожнілі полиці магазинів, електрички із тамбурами, заставленими мішками з картоплею.
І черги, черги, яких попри обмежену купівельну спроможність більшості були всюди, де можна було купити хоч щось.
Тоді дача додавала впевненості в собі, у тому, що ти прогодуєш сім'ю.
Сьогодні вона стала місцем, де залишався хоч якийсь шанс відіспатися.
Не чути виття сирени.
Не бігти в укриття.
Правда, відключення світла наздоганяло тебе і тут.
Та втеча від реалі війни була ілюзорною.
Марія назавжди запам'ятає літо 2024 року, коли над озером, над пляжем, де борсилися в піску щасливі діти, пролетіла смерть.
Три крилаті ракети.
Вони летіли дуже низько.
І кожен міг розглядіти їхні лиховісні сірі корпуси з крилами.
Їх поява здавалася такою абсурдною і несподіваною.
Вона аж ніяк не вписувалася в буденну лінь дачного відпочинку.
От добре було б, якби вони впали в озеро.
Пожежі не було б, розмірковував сивий чолов'яга.
Він озернувся на заклопотаних мам та бабусь.
І здивовано зауважив, що його озвучені роздуми не знайшли жодної підтримки.
А я вже бачив ракети.
Бачив, як вони влучили в наш дім.
Гордо сповістив Ігор, мама якого ходила лише в чорному броні.
Сусіди пошибки називали її переселенкою з Маріуполя.
І ще доїхали.
Довідалися від дітей, що Ігор дуже пишається своїм татком, який є справжнім воїном і має справжню зброю.
Чи залишився той живим?
Чому і за ким жінка зберігає жалобу, не насмілювалися запитати.
Говорили про кулінарні рецепти, про погоду, про виховання дітей, про все окрім того,
що крилося за її сумним, розгубленим поглядом.
Як захоче поділитися, то сама розповість, вирішили сусідки.
Їхня цікавість ховалася за неосвідомленим бажанням оберегти себе від ще однієї людської біди.
Ми всі стали такими чутливими і сльозливими.
Чи це втома, чи тривога?
Даремно намагалися з'ясувати подруги.
Але сліз уже ніхто не соромився.
Вони стали чимось повсякденним, як гул сирени, як гуркотіння шахедів, свист ракет.
Зграйка залізних монстрів уже знала, де шукати поживу.
Не минуло й двадцяти хвилин, як дачники почули звуки вибухів.
Уже пізніше вони довідалися,
що ракети влучили в дитячу лікарню,
що є жертви,
що на долю маленьких пацієнтів, знедолених в'язким
і, як здавалося дотепер, найстрашнішим страхом хвороби,
випало відчуття безпорадності перед обличчям війни.
«А я йому покажу!
Нехай лише він спробує сюди прийти!
Ми побудуємо фортифікаційні споруди!» – скомандував Ілля.
Слово «фортифікаційні» хлопчик вимовив з особливою старанністю.
Це нове слово він почув з екрану телевізора
і запам'ятав як щось дуже важливе, те, що захистить.
Діти підтримали ідею Іллі.
Суперечки виникали лише щодо місця для будівництва
і щодо того, якими повинні бути оті фортифікаційні споруди.
«Почнімо зі збору каміння!
Тягніть у лівий кут пляжу все, що знайдете!»
І робота закипіла.
Батьки з інтересом спостерігали закупою каміння, яка зростала з кожним днем.
«Їм нічим зайнятися!» – обурювалася бабуся Світлана.
«Нехай збирають! Так спокійніше!
Нехай відчувають себе малими захисниками!» – втрутилася вчителька Людмила Миколаївна.
«Хай бачать усі, що нас не залякаєш!» – гордо заявила Світланка.
«Ми ще й свою територіальну оборону створимо!»
Дивні, незнайомі слова почали дедалі частіше з'являтися у дитячій лексиці.
Світ дитинства безжально руйнувала війну.
Він переставав бути безтурботним, світлим.
«Тут хоча б не треба мало не щоночі будити Олюню і напівсонну нести в укриття!» – зауважив Михайло.
Він тепер залишався єдиним чоловіком у сім'ї.
Сини пішли воювати, а дідусь Михайло зустрів свою третю молодість.
Став і татом, і дідусем для Олюні та Сергійка.
Нагадуванням про звірячу сутність окупантів для дачників була буча,
яка виднілася неподалік, на протилежному березі.
А ще спогад про розстріляні і обгорілі автомобілі,
які символами нелюдської жорстокості довго стояли вздовж траси.
Не одне дитяче мертве тільце довелося витягувати.
І якщо це взагалі було можливе з обгорілих металевих саркофагів.
Будівлі АЗС, супермаркетів поволі відбудували.
Відремонтували дахи будинків.
Незалатаною залишалася дірка в будівлі пологового будинку.
Вона зяяла як нагадування про злочини росні, про які не треба забувати,
і про які не завжди хочуть чути ті, хто живе в іншій мирній реальності.
Марія згадала, як на початку цих страшних подій, під час своєї втечі за кордон,
прагнула чи не кожному зустрічному розповідати про жахи пережитого.
«Не хочу вже й чути про вашу війну. Досить!»
– з розрятуванням обірвала її розповідь випадкова співрозмовниця.
Тоді ображена Марія замовкла.
А зараз піймала себе на думці, що, мабуть, так влаштовані люди.
Втікати від чужої біди, коли вона приступає в притул.
А ще від думки, що щось подібне може теж увірватися у твоє розмірене, влаштоване і захищене життя.
Літо закінчилося швидко.
Тепер купа каміння самотньо височила на безлюдному пляжі.
Більшість дітей повернулася до міста, до школи.
Марія і Василь з якимось відчайдушним фанатизмом готували сад до зими.
Пес Арчій весело стрибав між грядками.
Він бавився опалим листям, витягував свою мордочку до сонця, яке все рідше радувало своїми ласками.
«Як у нас стає красиво! Ще ніколи не було так акуратно і гарно!» – гордо промовила Марія.
«От закінчиться війна! Повернуться друзі, рідні і ми, як колись, зберемося за великим столом під горіхом!» – замріяно підхопив розмову Василь.
Дачі тихо відпочивали, сподіваючись, що за вихідні знову заповняться дитячим сміхом.
Гудіння сирени порушило тишу раптово і несподівано.
Уже тиждень як не було чути цього пронизливого виття.
Арчій відразу ж напружився і вискочив за відчинені ворота.
«Куди ти, дурнику!» – закричала Марія.
«Куди ти, дурнику!» – закричала Марія.
Але пес, не обертаючись, біг у напрямку лісу.
«Повернеться! Злякався! Мам би вже звикнути!» – заспокоював Василь.
Пса вони взяли з притулку для тварин.
Його привезли із затопленої водами Каховського водосховища Херсонщини волонтери.
Тоді по телевізору показали сюжет про тварин,
які чекають на своїх старих чи нових господарів.
Про Арчій ніхто не питав, не звертався.
Коли вони в притулку підійшли до його клітки,
то сумні очі песика зупинилися на Марії з благальним поглядом.
Вона завжди категорично відмовлялася від ідеї завести домашню тваринку.
Але щось змінилося.
Чи то бажання відновити хоч трішки затишок спорожнілої і покинутої внуками квартири.
Чи то неосвідомлене прагнення допомогти, зробити щось добре.
На цьому почутті тепер багато хто себе ловив.
Сором'язливо приховуючи його від сторонніх, підштовхнули їх поїхати до притулку.
Ну що, беремо? Він ніби розумний. Дивись, як дивиться.
Василь Лишень озвучив те, що вже було вирішено.
Арчі швидко відчув себе господарем становища.
Він поводився чемно.
Тихо сидів у машині, коли вони їхали з міста на дачу.
Вечорами вигулював господарів.
Кажуть, що домашня тварина продовжує життя своїм господарям, і це добре.
Чи то схвально, чи заспокійливо підтримала Марію подруга Галя.
Гуркіт вибуху накрив дахи дач.
Проник у найменші шпарки сараїв.
Затряслися і забрязкотіли шипки.
Мерші, біжимо до Андрія. Там у них є підвал.
Цього разу Василь, який завжди пасивно повторював, що має бути, то буде.
Від долі не втечеш.
Схопив Марію за руку і майже силою повелік до сусідської хати.
Поцілив клятий. Дивися, як палає.
Зайнялася хатинка, господарі якої щодня доїжджали на роботу до міста.
Добре, що там нікого немає, зауважив сусід Андрій.
Набираю пожежників. А поки берімо відра з водою.
Тривога закінчилася. Марія почула сопіння Арчі.
Він виплив з димової завіси так несподівано і раптово, як щез.
Зі щелепи пса щось висало.
Лише коли він наблизився, побачила сусідську кішку Мурку,
яку Арчі не раз з гарчанням ганяв уздовж вулиці.
Кров струмочком стікала з її лапки, залишаючи червоний слід на стежині,
яка вела від місця, де колись був дерев'яний будиночок.
А тепер тліло згарище до сусідських воріт.
Котяча голова жалібно звисала зі собачої щелепи.
Арчі з поважним виглядом поклав Мурку до ніг Василя.
Песик обережно облизав поранену лапку киці,
а та з вдячністю подивилася на свого рятівника,
а в минулому найлютішого ворога.
— Навіщо ми прибираємо сад? Це ж якесь безглуздя!
Марії слюзами на очах схилила голову над багаттям у дворі сусіда.
— Але ж коли повернеться Сашко з фронту,
уявляєш, як радітиме, що у нас така краса!
А те, що намаринували, відвеземо завтра волонтерам.
Нехай хлопці скуштують домашніх смаков.
— Відволіків! — у голос розмірковував чоловік.
Над садом висів гнітючий запах диму від згарища,
на місці якого ще недавно стояла сусідська хата.
— Нема на що чекати, — Марія раптом відчула,
— як потреба в праці нехай у чомусь і абсурдній, невчасній,
проникла в усі шпаринки її сутності.
Не змовляючись, вони взялися до роботи.
Сад кликав їх, сад жив своїм життям,
не зважаючи на розбурхане сьогодення жорстокої реальності.
На межі вічності, подарованої природою,
і плинності та мінливості людського буття чоловік і жінка
знайшли опертя для рішення.
Цінувати те, що дарує кожна мить, кожний день.
— Усе мене, а сад стоятиме, — сказав Василь
і взявся достригати розбурхане гілля кущів.
Дякую за перегляд!